ЛЯО ЇМЕЙ. ЗАКОХАНИЙ НОСОРІГ

Анотація

П’єсу «Закоханий носоріг» драматургині Ляо Їмей називають класикою сучасного китайського театру. Вона була написана в 1999 р. і того ж року вперше поставлена на театральній сцені чоловіком авторки Меном Цзінхуеєм, одним з найбільш впливових режисерів експериментального театру. Твір витримав вже близько 2,5 тис. постановок, зібравши аудиторію понад мільйон глядачів. Це історія про нестямне кохання доглядача зоопарку Малу до своєї сусідки Мінмін. Упертість та відлюдькуватість юнака нагадують характер носорога Тули, яким він опікується. Подекуди й поведінка юнака нагадує звірину: поганий зір допомагає розпізнавати людей за їхнім запахом, а Мінмін асоціюється з ароматом лимонної жувальної гумки. У розлогих монологах Малу часто розмірковує над тим, що в сучасному житті немає місця романтичному коханню, яке оспівується в класичній китайській літературі. Попри свою токсичну закоханість в іншого, Мінмін відповідає Малу взаємністю, але їхні стосунки імпульсивні, деструктивні, а отже, короткотривалі. Затьмарений жагучим коханням хлопець викрадає дівчину й готовий схилити небо та зорі до її ніг, але поза обіцянками в нього нічого немає. У відчаї він забиває свого єдиного друга – носорога Тулу – і жертвує у ім’я Мінмін тим, що має – серцем вбитого носорога і самим собою. Ляо Їмей вдалося зафіксувати у п’єсі екзестинційну тривогу молодого покоління на зламі тисячоліть, яка виражається в невизначеності, сумнівах і бажанні знайти свою ідентичність. Як слушно зауважують більшість критиків, п’єса «Закоханий носоріг» стала своєрідною «Біблією кохання», оскільки палкі, нестримні, безрозсудні, а подекуди по-звіриному інстинктивні стосунки між Малу та Мінмін – це саме те, що наразі бракує романтичним відносинам сучасної китайської молоді в умовах глобалізації та урбанізації. Ляо Їмей свідомо перенаситила п’єсу гіперболами, сатирою та гротеском, щоб іронічно змалювати життя людей у нову епоху, де панують чіткі правила споживацтва, а кохання може бути стандартизоване тренувальними курсами. Сценічна архітектоніка п’єси вражає своєю незвичайністю, оскільки поєднала елементи театру абсурду Ежена Йонеско, фрагменти епічного театру Бертольда Брехта та власне традиційного китайського театру, що загалом виявляється в абсолютно нереалістичному часі й історичному контексті, драматичній непослідовності, розлогій декламації монологів та діалогів у бік аудиторії, пісенних вставках з оціночною функцією, майже повній відсутності декорацій.